Поняття та ознаки підприємства. Співвідношення економічної, господарської та підприємницької діяльності

Читайте также:
  1. ВИДИ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ
  2. Види туризму. Поняття рекреаційного туризму як виду оздоровчо-рекреаційної рухової активності
  3. Державна підтримка суб’єктів господарювання: поняття, види та засоби. Заохочення малого підприємництва.
  4. Державно-приватне партнерство: поняття, принципи та форми.
  5. Класифікації рекреаційної туристської діяльності. Види і форми рекреаційного туризму
  6. Ліцензування господарської діяльності.
  7. Матерія як об’єктивна реальність. Формування та розвиток філософсько-наукового поняття “матерія”.

Сучасна держава не тільки здійснює правове регулювання еко­номічних відносин, але і є безпосереднім учасником господарських відносин через свої органи, підприємства, установи і організації. В останньому випадку держава є носієм загальних економічних інтересів, здійснюючи їх реалізацію, при цьому всі інші економічні суб’єкти є носіями приватних і колективних економічних інтересів. Не випадково в літературі наголошується, що в країнах змішаної економіки держава увійшла до господарського механізму, з одно­го боку, як один з підприємців, а з іншої — як центр, регулятор суспільного виробництва.

Відповіді на питання про те, яка повинна бути частка державного сектора економіки і яка повинна бути регулююча дія держави на сфе­ру господарювання, залежать від багатьох чинників. Вони не є одно­значними для країн різної правової культури і традицій, досягнутого рівня продуктивних сил, політичного режиму, місця розташування, економічної потужності, рівня корупції і криміналізації (тінізації) економічних відносин, нарешті, стабільності фінансово-економічної системи і соціальних зобов’язань держави. Ці чинники добре відомі економістам, проте готових рецептів ефективного вибору поведінки держави в цілях стимулювання економічного розвитку не існує.

Державне регулювання вимагає такого здійснення, яке передба­чає для ринкового механізму «доповнення в тих місцях і випадках, в тих тимчасових параметрах, коли діяльність останнього виявля­ється недостатньо результативною». Таке регулювання виступає економічним важелем, покликаним до життя проблемами сучасних продуктивних сил.

Державне регулювання проявило себе з позитивного боку в Росії ще при Петрові І, коли виникли перші державні фабрики і потужне державне замовлення. Також держава виступила в ролі банкіра, тобто почала надавати кредити і таким чином набула право чітко спостерігати за діяльністю купців і ремісників. Ніякі приватні виробництва не могли виникнути без спеціального дозволу мануфактур-колегій. З часом ці колегії перетворилися на систему урядового регулювання виробничої діяльності. Без спеціального указу і особливої привілеї будь-яка виробнича діяльність була за­боронена.

Для країн Європи і Америки державне регулювання економіки в цілому знайшло усвідомлені риси на початку XX століття. Видатний «новий курс Рузвельта», що дозволив економіці США у 30-х роках XX століття вийти з глибокої кризи, практично довів об’єктивну необхідність коригування вільних ринкових сил цілеспрямованими актами державного втручання.

Державний вплив при цьому потрібен, по-перше, для вирішення тих проблем, які непосильні і непідвладні конкурентному ринку, по- друге, — для створення умов підвищення ефективності ринкового механізму і забезпечення його соціальної спрямованості.

У літературі зустрічається багато визначень державного регу­лювання економіки. Наприклад, в одних випадках під ним розумі­ється діяльність держави, яка направлена на створення умов для стабільного розвитку економіки, підтримки оптимальних темпів її відтворення і рівня життя населення, а також процес узгодження загальнонаціональних інтересів держави і інтересів його суб’єктів з інтересами господарюючих суб’єктів і населення на основі їх якнайкращого поєднання для досягнення цілей і завдань суспіль­ного розвитку. Державне регулювання ринкового господарства визначається й через комплекс типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються право­мочними державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, які змінюються.

В юридичній та іншій літературі вживається також термін «дер­жавне управління економікою». Зокрема, О.М. Вінник відзначає, що управління (як правова форма державного керівництва еконо­мікою) означає ухвалення компетентним органом юридично зна­чущих рішень для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб’єктів господарювання, окремих видів договорів і майна; видачі ліцензій, патентів і інших дозволів; встановлення квот; затвердження стан­дартів і здійснення сертифікації продукції; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо). Компетентні органи держави здійснюють при цьому весь комплекс необхідних управ­лінських функцій. На думку О.П. Рябченка, державне управління економікою — це особлива частина управління розвитком суспіль­ства, що здійснюється уповноваженими органами державної влади і місцевого самоврядування, функціонування яких направлене на реалізацію конституційно закріплених положень щодо соціальної спрямованості економіки. Державне управління економікою має владний, організаційний, виконавчий характер.

Загрузка…

Зміст, суть і функції державного управління економікою в су­часних умовах господарювання мають свої особливості. На думку Б. Авер’янова, перехід до ринкової економіки потребує якісної зміни організаційної структури управління і переходу до формуван­ня нових організаційно-правових форм господарської діяльності, при цьому тільки значне проведення в життя єдиної державної по­літики, яка базується на новому державному управлінні, допоможе вийти з кризи економічної ситуації. Сьогодні фактично відбувся поворот у суспільно-політичній думці щодо визнання необхіднос­ті активної ролі держави в механізмі економічного розвитку. Це пов’язано з презумпцією того, що держава діє в інтересах у цілому бізнесу і суспільства, а не окремих економічних груп.

Протиставляти «управління господарською діяльністю» і «регу­лювання господарською діяльністю» немає необхідності, оскільки ці поняття дуже близькі за змістом. Різниця між ними полягає в розстановці відповідних акцентів і наголосів. Наприклад, на думку В.Ківалова, плюралізм і рівноправ’я різних форм власності, на яких засновані підприємства і господарські організації як об’єкти управлінського впливу, приватизація значної частини державного сектора економіки, а також поява конкуренції, вільного ринкового ціноутворення і розвиток підприємницької діяльності зумовлюють

жавного регулювання економічних процесів.

Для того, аби повноцінно і всесторонньо визначити суть і зміст державного регулювання економіки потрібно проаналізувати теорії відповідного регулювання. В цілому можна сказати, що всі еконо­мічні теорії так чи інакше порушують питання про місце держави в ринковій економіці. Але тут виділяється низка принципових напрямів.

Класична економічна теорія ґрунтується на теорії Адама Сміта, що виникла в XVIII-XIX ст. в Англії. Провідна ідея цієї теорії по­лягає в тому, що держава не втручається в регулювання ринкової економіки, а регулятором («невидимою рукою») виступає сам ринок. Постулати цієї теорії призначені для створення лібераль­ного ринкового господарства, де діє принцип «багатство породжує багатство». А. Сміт обмежував роль держави функцією «нічного вартового» — підтримку порядку, охорони і захисту приватної власності і конкуренції. Недоліки цієї теорії виявилися в резуль­таті розвитку монополістичного капіталізму і світової економічної кризи на початку XX ст., що привів до посилення нерівності при розподілі доходів між громадянами і глибокої соціальної напруги. У багатьох країнах, зокрема на території України і Росії, це при­звело до революцій. З’ясувалося, що ринкова система не здатна автоматично вирівнювати обсяги макропопиту і макропропозиції. Виявилася потреба в новому макрорегуляторі. Через об’єктивні об­ставини таким регулятором виступила державна влада.

З кінця XIX — початку XX століття отримали розвиток чимало економічних теорій, які так чи інакше виправдовують державний вплив на економічні процеси.

Теорія марксизму розкриває два протилежні явища в економіці капіталістичного типу, а саме — перевиробництво і недовиробництво товарів. Перевиробництво призводить до розриву між сукупним капіталом і додатковою вартістю, до знецінення товарів, застою в економіці, неповного використання виробничих можливостей і зниження темпів розвитку виробництва. У цьому випадку держава повинна вживати жорсткі заходи у сфері податкової і кредитної політики, обмежувати монопольні ціни, націоналізувати неплато­спроможні приватні підприємства, збільшувати обсяг державного сектора економіки та вживати інші заходи щодо централізації державного управління економікою. В умовах недовиробництва навпаки — створювати умови для розвитку конкуренції між ви­робниками і збільшення кількості учасників ринку. При цьому надаються податкові і кредитні ресурси виробникам дефіцитних товарів, застосовується реприватизація, державні замовлення при­ватним фірмам тощо. В умовах перевиробництва державний вплив на економіку посилюється, а за умови дефіциту — зменшується.

Кажучи про теорії державного управління економікою, не мож­на не сказати про М. Вебера, відомого німецького вченого кінця XIX — початку XX ст., який висунув основоположні концептуальні установки і принципи теорії державного управління як самостійної галузі дослідження. Саме він став ініціатором і головним розробни­ком найважливіших установок і концепцій держави як головного суб’єкта політики і влади, бюрократії, державного апарату. Його висновки і пропозиції актуальні і сьогодні.

У 30-х роках XX століття виникла економічна теорія регулю­вання економіки Дж. Кейнса, яка виходила з того, що держава займає провідну роль у регулюванні національного господарства. При цьому держава виступає не як політичний інститут (орган влади), а як економічний інститут — суб’єкт господарської діяль­ності. Важливий принцип кейнсіанської теорії полягає в тому, що держава наділяється економічними функціями, які пов’язані Із забезпеченням ефективного попиту за рахунок інвестицій у націо­нальне господарство і державні витрати на ці та інші соціально- економічні цілі. Але й ця теорія має свої недоліки, які призвели в 70 роках XX ст. до світової кризи (перевиробництво, зниження продуктивності праці, екологічна криза тощо).

Теоретиком теорії змішаної економіки виступає також Е. Шнейдер, який говорив про те, що ринковий механізм ніколи не був систе­мою, яка саморегулюється, і тому важливим є планування. Кожен, хто ухвалює рішення у сфері економіки, зобов’язаний планувати. Єдине, що може бути предметом обговорення в цьому сенсі — це пи­тання про форму державного планування в ринковому господарстві.

Вплив держави на економіку допускає і теорія економічного добробуту В. Паретта, основні положення якої полягають у тому, що колективний добробут суспільства можливий тільки через досягнення добробуту окремими економічними суб’єктами. При цьому всі ресурси суспільства мають рівномірно розподілятися між суб’єктами, а економічні інтереси суб’єктів — узгоджуватися між собою.

Нобелівський лауреат Дж. Стігліц визначив теорію недоскона­лості (неспроможності) ринку, якій властиві такі елементи як: не­досконалість конкуренції, наявність зовнішніх ефектів, відсутність можливості надання в необхідному обсязі суспільних товарів (бла­га), існування неповних ринків, необхідність перерозподілу доходів у цілях забезпечення соціальної справедливості, нестабільність еко­номічного зростання, недосконалість інформаційного забезпечення ринку. Найбільшою мірою недосконала конкуренція виявляється при монополії, коли монополісти мають можливість обмежувати виробництво заради вищої ціни, якщо їх діяльність не регулювати.

У другій половині XX ст. необхідність пожвавлення конкурент­ного середовища призвела до появи теорій, які були направлені на серйозне коригування кейнсіанської моделі економічного розвитку, і були представлені в працях Э. Чемберліна, ЛуШвеса, Ф. Хайека, М. Фрідмана тощо. Зокрема, М. Фрідман розробив економічну тео­рію, що отримала назву «монетаризм», суть якої полягала у відстою­ванні так званої кількісної теорії грошей. Згідно з цією концепціє» грошова маса, що знаходиться в обігу, безпосередньо впливає на рівень цін. Отже, гроші виконують функцію управління попитом, а через неї і господарськими процесами, зокрема, впливають на обсяг виробництва і зайнятість. Теорія монетаризму реалізована згодом у політиці М. Тетчер і Р. Рейгана, виступає за регулювання ринку за допомогою виключно монетарних (фінансових) інструментів, тобто за допомогою зміни ставок податків, облікових ставок, валютного регулювання. В значній мірі реалізація цих теорій сьогодні призвела до світової фінансово-економічної кризи, в основі якої — перевага інвестиційної активності у фінансовому секторі економіки на шкоду активності в реальному (виробничому) секторі.

Значний інтерес становить ордоліберальна теорія, яка отримала розвиток у працях Вольтера Ойкена та фрайбургської економічної школи (ordo — від лат. «порядок»). Найбільшу популярність здо­були при цьому такі роботи Ойкена, як «Основи національної еко­номіки» (1940), «Основні принципи економічної політики» (1950). По суті, залишаючись на принципах свободи підприємництва, цей економічний напрям передбачає найважливішу умову існування такої свободи і ринкового господарства — соціальний порядок, зо­крема, господарський порядок. Ця теорія виходить з того, що конку­ренція не може працювати автоматично. Державі відводиться роль творця такої інституційної структури економіки, усередині якої ціновий механізм працює нормально. На відміну від неолібералів класичного напряму, що залишили всю повноту відповідальності за економічний розвиток самому ринку, прихильники ордоліберальної теорії відзначали необхідність корекції результатів, породжених ринковими процесами, тим самим передбачаючи істотну роль держави в побудові справедливого господарського порядку.

Проміжним явищем між неокласичними економічними течіями і прихильниками активної державної ролі в економіці в кінці XX століття виступила, наприклад, теорія великого неокласичного синтезу П. Самуельсона. Ця теорія обґрунтовує необхідність змі­шаного регулювання економіки: органічне поєднання державного регулювання, яке необхідне для задоволення суспільних потреб, і гнучкого ринкового саморегулювання, яке покликане для задо­волення індивідуальних потреб.

А. Ісаксен, К. Гамільтон, Т. Гуфасон відзначають, що ніде в світі не існує «чистої» ринкової економіки, де всі питання вирішувалися б на абсолютно вільному ринку. Будь-який вид ринкової економіки є «змішаним», тому що в будь-якому сучасному суспільстві важливу роль грає держава.

Сьогоднішня фінансово-економічна криза змусила замовкнути найзапекліших прихильників так званого «ринкового фундаменталізму», в основі якого «надспрощена версія ринкової економіки», уява про неї як про самодостатній організм, для якого державний вплив є зайвим та негативним. На початку 90-х років XX ст. Україна на досвіді руйнації своєї могутньої економіки, що дісталася від Со­юзу РСР, сповна випробувала шкідливість економічного лібералізму як пануючої економічної політики.

Цей аспект важливий для розуміння юристами тому, що не при­пиняються спроби окремих зарубіжних фахівців і міжнародних ор­ганізацій обґрунтувати необхідність імплементації в законодавство України неокласичного ліберального типу економічних відносин, якцй не тільки не враховує вітчизняні реалії, але й ігнорує досвід державного регулювання в західних країнах.

Як обґрунтовано доводиться в економічній літературі, прагнен­ня іноземних радників запровадити сьогодні економічні думки А. Сміта про «невидиму руку», яка управляє ринком, оспівувані всіма адептами ринкової економіки (Дж. Поппером, Ф. Хайеком. М. Фрідманом і багатьма іншими) здатність ринку до «спонтанного саморегулювання», є не що іншим, як «прагненням досягти космосу на кінній тязі». За таким спробами нерідко криються прагнення встановити умови для тіньових відносин у сфері господарювання. Коли можна, користуючись принципом свободи підприємництва, об­ходити публічний інтерес у забезпеченні збереження і примноженні державної (загальнонародної) власності, зловживати монопольним положенням, нав’язувати економічно слабким суб’єктам невигідні умови договорів, отримувати доступ до корисних копалин, ігнору­вати вимоги до безпеки господарської діяльності тощо.

У зв’язку із цим варто звернути увагу на висновки академіка К. Мамутова про те, що економічна наука давно підтвердила доцільність і необхідність добиватися в соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна допускати як невиправданого втручання в господарську діяльність^ так і еконо­мічної анархії, розгулу ринкової стихії. Втручання не повинне бути надмірним і таким, що порушує закони. Але важливо, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення завдань соціального розвитку і дотримання законів.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *